Життя дітей Маріуполя коштує дешевше за квиток Москва – Тель-Авів

І після 24-го лютого я перестав про це шкодувати. А у фотографа Макса Левіна є сини. В одесита Юрія Глодана була дочка.

 Сотні родин, чиї життя зорані осатанілими вбивцями. Вирва, яка майже не залишає шансів мільйонам українців втримати все таким, як було.   Два роки тому в інформаційному центрі меморіалу Голокосту у Берліні я заціпенів біля фотографій великих щасливих родин, чиї історії назавжди стерла армія злочинців.

 Злочинців, які вважали, що вони кращі за інших. Що вони мають право. Що вони будують успішну країну для своїх за будь-яку ціну. Ось родини стоять на фото у два ряди.

Гарні, заможні, натхненні, з планами та мріями. Вони хотіли зробити це фото. Збирались разом.

А далі – їхні записки з концтаборів.  Родини народжують любов і час. Прагнення до життя, існування, продовження у віках.

Існування не за наказом, а своїм природним шляхом.   Діти, які у глибоких підвалах Маріуполя не бачать сонця. Їхнє життя просто зараз має вартість.

 Вартість, яку не готові платити дорослі люди світу. Лише тому що у них з цими дітьми різне громадянство. Мрії українських родин, які цими днями мали б планувати відпочинок на травневі, рахувати бюджет, чекати на батька чи маму з роботи, на скромну вечерю без "добавки", але разом, бурмотіння віршів на затишних кухнях, вибір кросівок, перші спроби на велосипедах і самокатах, недоїдений борщ і суворий погляд, перші слова, ранкові посмішки від того, що просто бачиш цих людей, звелися до найпростішого з бажань – просто жити.   Раніше українці жили заради життя інших.

І в нас добре виходило.  Тепер українці помирають заради життя інших.  Помирають, бо у цьому новому дивному світі задоволення однієї людини в кремлі коштує дорожче, ніж життя дітей Маріуполя.