Вірші про Україну: вибір редакції

Буває, часом сліпну від краси.Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–оці степи, це небо, ці ліси,усе так гарно, чисто, незрадливо,усе як є – дорога, явори,усе моє, все зветься – Україна.Така краса, висока і нетлінна,що хоч спинись і з Богом говори. Україна ж — це країна барокко.Мандрувати нею — для ока втіха.І тому западає спокуса в око:зруйнувати все. І скільки б не їхав,бачиш наслідки: мури і житла хворіще, мабуть, від турків.

І п’ятикутнізнаки. З криниць повтікали зорі,тобто їх нема, криниці відсутні,але є сліди, і це дозволяєподавати прогноз у вигляді вірив неминуче.

Тому що наша земля єчимось більшим, аніж сорочка для шкіри.Це підпільне барокко влаштовує опірі цвіте шалено навіть в уламках,хоч забуто нас і мовчать в Європі.Катувати зручно в палацах, замках,а в каплицях тісно. Тому каплиціє найперший крок углиб України.Мені видно все з чужої столиці.Все на світі можна підняти з руїни,крім живої крові, як ми вже знаєм.Напиши, чи всі живі та здорові.Чи літають ангели над Дунаєм,чи дощі у Львові, чи досить крові. Можливо, знову загримлять гармати,І танк зімне пшеницю на лану,І буде плакать і журитись мати,Коли сини ітимуть на війну.І хтось востаннє поцілує милу,І хтось сльозу непрохану змахне,А може, дехто втратить віру й силу,Своє життя рятуючи одне.Але не я… Я квизнути не стану,Хоч як не буде боляче мені, —За нашу землю, дорогу й кохану,Я рад прийнять на себе всі вогні.За тих дітей, що бігають до школи,За матерів, змарнілих у труді,За рідні наші верби довгополі,За наші дні, прекрасні й молоді.І тут ні сліз, ні відчаю не треба,І тут не треба страху і ниття —Живе лиш той, хто не живе для себе,Хто для других виборює життя.  Моя Україна забулаСміятись.