Василь Симоненко. Комету не сховати на цвинтарі

Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про українського поета й журналіста, яскравого представника шістдесятників Дивною реінкарнацією ввижається мені цей лірик, котрий гостро зблискує в поетичних рядках грайливо розсипаними мудростями: - У мене в серці злиток горя й муки… - Україно, ти – моя молитва… - Я воскрес, щоб із вами жити… Такі натури, навіть виснажені, навіть після безсонної ночі, не пролітають осторонь. Бо ж у їхні стомлені очі уриваються безцінні поетичні деталі, які просяться у вірш. На це у тих співців краси завжди знаходяться натхнення й час.

Такі вони, солдати гармонії. Колись давно літературний побратим і вірний друг нашого геніального земляка Микола Сом (1935-2013) написав: - Не ми йдемо до Симоненка, а Симоненко йде до нас. Мені здається, я збагнув, чому.

Коли сам відповів собі на запитання: а хто такий – вимогливий художник? Той, хто друкує тільки те, що вважає довершеним. І справді, ніби краплини солоного поту, світять чесні його слова. І – ніби окрайці чорного хліба, годують українського читача щирі його збірки.

Коріння – яким воно є у сліпучої комети з покоління шістдесятників? *   *   * У селянській родині в глухому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині, на другий день Різдвяних свят, 8 січня 1935 р. народився Василь Андрійович Симоненко, тонкий поет, вдумливий журналіст, впертий шістдесятник. Знаєте, про кого я? Отой гінкий, чорночубий, смаглявий красень, котрий внутрішнім світом і ліричним світлом завжди привертав увагу, як найсліпучіша комета української поезії другої половини ХХ століття.