Сто борщів для ЗСУ і волонтерів

Таке завдання поставила собі і виконає після Перемоги засновниця ЕтноСадиби «Лялина Світлиця» Український борщ – це свято. Це – вибух емоцій, генератор гарного настрою, ба більше – бажання жити у найширшому розумінні цього дієслова. І тому борщ – це дуже серйозно.

Недарма ж наш завидющий північний сусід спробував заявити свої права на цей витвір української кулінарної фантазії. Воно й зрозуміло: московські «щі» здатні вселяти в їдців тільки нудьгу та смуток. Що цікаво, московити не стали, за традицією, глузувати з українського продукту.

Вочевидь, тому, що сподіваються на якомусь крутому повороті історії повсякденності таки перехопити в нас цей життєдайний символ. Та їм це не світить – в Україні є кому його оберегти. БОРЩ: НЕ ЖАРЕНИЙ, НЕ ПАРЕНИЙ, НЕ ПЕЧЕНИЙ В ДУХОВЦІ Поїздка до Опішні завершилася феєрично – навіть порівняно з усіма гончарними дивами, тут побаченими.

Очевидно, тому, що останнім пунктом візиту стала ЕтноСадиба «Лялина Світлиця», де на відносно невеличкій території діють одразу три «живі» музеї. Живі – в тому сенсі, що у Світлиці проводять майстер-класи з виготовлення ляльок-мотанок, у Музеї живого хліба навчають пекти автентичний український хліб. Третій – мабуть, головний – Музей звареного борщу, назва якого говорить сама за себе.

Усі ці наукові заклади створила й керує ними одна жінка – Олена Щербань. Про борщ вона знає як не все, то дуже багато, причому здобувала вона знання не так із книжок (чи з інтернету), як із польових етнографічних експедицій. А експедиції вона влаштовує, оскільки є серйозним науковцем, доктором історичних наук – етнологом… Ні, не так: докторицею та етнологинею, як вона виправила автора цих рядків.