Голодомор — у записках вчительки, селянина, викладача і партійця

Шкільна вчителька, селянин-хлібороб, університетський педагог, комуністичний партієць. Усі ці люди колись не просто стали свідками однієї з найстрашніших подій в історії України — Голоду 1932-33 років, — але й описали її у своїх нотатках, за що пізніше майже всі постраждали від рук репресивної радянської машини, яка звинуватила їх у брехні і наклепі.

Український інститут національної пам’яті презентував книгу збірник письмових спогадів про Голодомор 1932-33 років.

Український інститут національної пам’яті презентував книгу «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932-33 років в Україні«, що і вмістила у собі ці письмові спогади. І хоча раніше окремі з текстів частково або повністю публікувалися, утім усі вони є важливим свідченням злочину радянської влади щодо українців і дозволяють почути історію про геноцид з перших вуст.

Вчителька Олександра Радченко стала очевидицею страшних подій 1932–33 років на межі Чугуївського та Печенізького районів Харківщини. Щоб врятувати селян від голодної смерті, вона разом з чоловіком наймала їх на роботу в лісгосп, який був звільнений від хлібозаготівель, а отже мав певні запаси.

12 листопада 1931 року: «Проходить „Червона мітла“ — тобто увесь хліб, буквально весь, змітають… З людьми поводяться дуже погано: штовхають у спину так, що селянин робить кілька кроків і падає на підлогу. Зачиняють до комори. Морять голодом. Не випускають арештованих цілу добу. А як хто проситься вийти, вартовий відповідає, що треба було не їсти та не пити… До кімнати 3×4 збивають чоловік по 20. І це все за те, що не можуть виконати хлібозаготівлю. Виконати ж не можна, тому що податок більший, ніж зібрано врожаю. Декілька днів вже йде суд над тими, хто не виконав хлібозаготівлю… Це показові суди, щоб іншим селянам був урок».

9 січня 1933 року: «У Харкові кояться жахіття. Крадуть дітей та продають ковбасу з людського м’яса. Заводять обманом дорослих людей (частіше повних) під приводом продажу взуття. Навіть в газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходів, але… діти все зникають».

Партієць Дмитро Заволока очолював відділ культури та пропаганди Ленінського районного партійного комітету Києва. Бачачи на власні очі страшні наслідки колективізації, він неодноразово згадував у своїх записах про необхідність якнайшвидшої зміни партійного курсу, адже тогочасний, на його думку, зайшов надто далеко.

Березень 1932 року: «Чим більше я придивляюсь до сьогоднішнього стану села, чим більше прислу...