На собственном опыте. Как лечат раненых в больнице Мечникова в Днепре

Глеб Битюков Эксперт по развитию медицинского образования, бывший советник Уляны Супрун Больница Мечникова в Днепре становится первыми воротами на пути возвращения в гражданскую жизнь, хотя иногда е и не надолго. Трудно пройти ворота, когда на них стоит цербер Вранці ти прокидаєшся та йдеш на позиції, або постійно перебуваєш на них, щоби продовжити виконувати свою роботу. Кожен свою роботу — кулеметник, гранатометник, стрілок чи медик, як в моєму випадку.А вже увечері голий і беззахисний опиняєшся, після поранення, у відділенні реанімації лікарні Мєчнікова в Дніпрі.

З цього моменту траєкторія життя змінюється і бійцям доводиться адаптуватися до нових умов як фізично, так і психологічно. Перебуваючи в лікарні, я бачив бійців з різними пораненнями. Але всі вони схожі в одному — вони знесилені і пригнічені морально, всіх турбують каліцтва, неможливість продовжувати свій звичайний спосіб життя і часто повна або часткова залежність від інших.Проте їхній бій не закінчився.

Тепер їхня війна — це війна за себе в стінах лікарні, і вона лише розпочинається.Персонал лікарні має дуже патерналістичний підхід і вважає, що всі пацієнти — воїни, а значить ані допомога, ані турбота їм не потрібні, вони мають терпіти біль геройськи, переживати його як в американських бойовиках, а тому навіть ще трохи болю додати не завадить. Так буде навіть краще. Тому часто болючі процедури проходять без знеболення і навіть без спроб цей біль зменшити.

Зайвий раз підійти, чи запитати що необхідно пацієнту не потрібно. Самі докличуться. Якщо зможуть.Таке ставлення змушує пацієнтів почуватися непотрібними і виховує почуття провини.