Бій на Трубежу: 100 років тому Козаки Вороньковської сотні повторили подвиг героїв Крут

Близько трьохсот українських козаків (за іншими даними — 170) 4-5 лютого 1919 року повторили подвиг Героїв Крут. Сміливці утримували впродовж двох діб наступ загарбницького війська московських окупантів, щоб виграти час для евакуації українського уряду з Києва до Житомира.

Отаман Іван Черпак у центрі. Архівне фото

Вороньківська сотня під проводом отамана Івана Черпака виїхала на річку Трубіж, що неподалік села Коржі Баришівського району Полтавської губернії (нині — Київщина), близько п’ятдесяти кілометрів від столиці (залізнична лінія Київ — Харків).

На жаль, у той критичний час у розпорядженні української влади, як і за аналогічної ситуації попереднього, 1918 року, не виявилося регулярних збройних формувань для відсічі ворога.

До воронківців приєдналися козаки Бориспільської і Баришівської сотень Переяславського полку. Вони розібрали залізничну колію, замінували міст і зайняли оборонні позиції.

На цю тему:

Саме там мали їхати бронепоїздами на Київ.

До козацького загону долучилося місцеве населення; вони разом гідно боролися з ворогом, але сили були нерівними...

Два дні тривав запеклий бій. Козаки мали на озброєнні лише чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв.

План був такий: зайняти оборону на правому березі річки, а на лівому, звідки мав з’явитися ворог, пошкодити колію, щоб перший більшовицький поїзд на повній швидкості зійшов із рейок і перегородив шлях наступним потягам. У такий спосіб можливо було затримати на кілька днів наступ ворога на Київ.

Але здійснити задумане не вдалося. Знайшовся зрадник, який видав план операції більшовикам. Тому їхній бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії, червоні заходилися лагодити колію й обстрілювати з гармат позиції українців.

Козаки намагалися вогнем із кулеметів і гвинтівок перешкодити ворогам відновити рух поїздів. Проте перевага була на боці ворога. До більшовиків прибувало підкріплення, козаки потрапили у безвихідну ситуацію: не було від кого чекати допомоги...

Перебуваючи під безперервним обстрілом, усвідомлюючи свою приреченість, українці виявили величезну відвагу.

Вони не просили пощади, не втекли з поля бою. І лише  третьої ночі, скориставшись нічною темрявою, вцілілі, але втомлені, виснажені холодом, голодом і безсонням, безстрашні сини України організовано відступили, забравши більшість поранених своїх побратимів.

Понад півтори сотні...