Євгенія Кузнєцова: Лінгвістичні наслідки війни

Я, звісно, говоритиму російською за необхідності (але при цьому милуватимусь її українським акцентом), я буду знічено посміхатись на спроби іноземців зробити мені приємно і сказати кілька слів російською. Врешті, мої дитячі спогади, озвучені російською, залишаться зі мною. Але лінгвістичні наслідки війни вже у нас вдома. І я житиму із цим, часом параноїдальним, відчуттям, що кожне оздоблене напівколо невідворотно перетвориться на кокошнік.

Вперше це сталось на Шетландах — загублені острови, що належать Шотландії, з яких навіть видно північне сяйво. Я ночувала у хостелі в кімнаті на вісімнадцять ліжок.

— Ви вже приходили зранку? — запитав мене на рецепції говіркий острів’янин.

— Ні.

— Не жартуйте зі мною, леді, — засміявся він. — Я вже вас реєстрував.

З’ясувалось, що зранку на ці забуті королівством острови вже прибула Євгенія. І прізвище її також закінчувалось на «-ова».

Ми зустрілися вночі серед вісімнадцяти ліжок темної кімнати, на кожному з яких вже спала якась жінка.

— Мне о тебе рассказали! — зашепотіла вона. — Привет!

А в мене всередині все стислось. Хотілось сховатись, не говорити, не чути.

Був кінець березня 2014 року. Дуже болів лютий.

Женя була з Москви. Привітна. Вчилась писати в Единбурзі. Юристка. «Мы помогали Майдану, мы отправляли лекарства», — почала вона, почувши, що я з України. Звично завалилася на третьому реченні. Референдум, Крим. Я шаленим зусиллями витискала з себе російські фрази і перед тим, як заснути, думала, як так сталось, що мова, якою я сказала перші свої слова, стала для мене мовою ворожнечі.

— Мови не є непроблематичною, за замовчуванням нейтральною «доброю річчю», яку немає особливої потреби обговорювати й аналізувати, — говорила Гіларі Футіт, професорка Рідінґського університету під час своєї промови на конференції у 2006 році. — Вони (мови — авт.), безперечно, на мою думку, є частиною політики міжнародних відносин — чи йдеться про війну та конфлікт, міжнародну допомогу чи про міжнародний розвиток.

Вдруге це сталось в аеропорту Мюнхена у серпні 2015-го. Ще досі болів лютий. Ще більше болів серпень 2014-го. І щоденні повідомлення — загинув, поранений, зник.

— Здравствуйтє, — казав прикордонник з німецьким акцентом, взявши до рук мій паспорт.

Я відповідала англійською.

— Так ви нє говорітє по-русскі? Ілі нє хотітє?

Я сказала, що не хочу. «Ми з вами обоє чудово говоримо англійською».

It’s just a language — сказав він....