Визнанням по Мінську

У лютому 2015 року в столиці Білорусі був підписаний документ, який став чи не найбільш цитованим і дискусійним у новітній історії України. Ідеться про Мінські угоди. «Зрада», «необхідний складний компроміс», «вимушений тимчасовий крок», «дипломатична перемога», «міна під український суверенітет» – ось далеко не повний перелік епітетів, яких удостоївся цей сумнівний і суперечливий акт.

А ще, з благословення українських політиків і за активної підтримки лідерів провідних країн світу, Мінські угоди охрестили як такі, яким «немає альтернативи». Цю формулу наче магічне закликання повторювали з 2015 року. І хоча всі події демонстрували неможливість виконання Мінських домовленостей, їх донедавна так і не наважувалися остаточно поховати.

З погляду міжнародного права, Мінські домовленості є політичними, а не юридично обов'язковими документами. Вони не ратифіковані Верховною Радою України і жодним іншим парламентом світу як міжнародно-правові. Та й самих угод не існує, а є протокол (який містить низку домовленостей) і комплекс заходів щодо їх виконання.

Лідери України, Німеччини, Франції та Росії в лютому 2015 року підписали не Мінські угоди, а декларацію на підтримку комплексу заходів з виконання Мінських угод з 13 пунктів. Але, незважаючи на юридично нікчемний статус домовленостей у столиці Білорусі, вони ось уже сім років є вагомим фактором внутрішньої і зовнішньої української політики. Мінські угоди, які неможливо повністю виконати без шкоди українській державності, давно перетворилися на фетиш.