Світ 72 години тому. Нічна казка для Владіміра Путіна

Сьогодні наших троє дітей (12, 9 і 4 років) тихо лежать у спальних мішках на підлозі у підвалі 120-річного будинку. В самому центрі старої Європи. Ми з дружиною лежимо біля них із розплющеними очима і слухаємо, як вони дихають.

Вони нарешті сплять, не сахаючись уві сні. Вперше за три доби. За останні 72 години.

Рядочком, притулившись одне до одного. У склепінчастій пивниці цього не такого вже древнього дому, який пережив за свою не таку вже й довгу історію дві світові війни, кілька менших воєн і кільканадцять всіляких інших революцій і катаклізмів. Але мені не спиться.

Я слухаю, як вони дихають. І думаю про світ 72 години тому. *** У цьому світі двоє старших дітей здобували свої перші перемоги з шахів і плавання.

А найменша ходила в садочок, щодня вибираючи іншу м'яку іграшку, з якою спатиме вдень: їжачка, завбільшки з неї саму, ведмедика в сукенці і з бантиком чи клаповухого песика. Підіймаючись угору по сходах, назустріч виховательці, вона щоразу казала мені одні й ті ж слова; – Хороший тато, чемний тато! А потім, уже майже нагорі: – Тату, я тебе люблю! І я щоранку думав, що не можна бути ще більше щасливим. Середульша, надто делікатна, дуже творча й іноді аж надміру серйозна панночка-третьокласниця, прийшовши зі школи, сипала нововідкритими цікавими фактами, як з якогось енциклопедичного рога достатку: – Тату, ти знаєш, яка найбільша річка? А скільки зубів у крокодила? А чому небо блакитне? І щодня десь ходила, на якісь додаткові заняття: на англійську, сольфеджіо, вокал, малювання, на Пласт...

І, звісно, шахи. І їй усе це шалено подобалося. А найстарший, шибайголова-шестикласник в окулярах "як у Гаррі Поттера", з одержимістю, гідною кращого застосування, бавився в ігри на комп'ютері, у казковий спосіб встигав робити