Освещение зверств и смертей. Между истиной и этикой

Диана Дуцик Член Комиссии по журналистской этике, преподаватель Могилянской школы журналистикиЭмоциональные реакции мира для нас жизненно важны. Это, без преувеличения, вопрос выживания. Но всегда ли мы достигаем этих эмоциональных реакций этично? Коли в 2014 році почалися розстріли на Майдані і телеефір заполонила «Плине кача…», було відчуття, ніби ти — на похороні, що ніколи не закінчиться.

А коли росія розпочала війну на нашому Сході, коли був Іловайський котел та інші події, це відчуття лише загострилось, бо ще більше стало похоронів і ще гучніше зазвучала «Плине кача…». Від усвідомлення нескінченності цієї війни та смертей, ставало фізично боляче. Цей біль збільшився у надцять разів у 2022-му році після Бучі, Маріуполя, інших міст та побачених там звірств російських окупантів.

Він множився разом із кількістю телеграм-каналів та чатів в різних месенджерах, якими пересилалися жахливі фото та відео.Тема медіа та насилля, яке ретранслюють медіа, — надзвичайно важлива. І тут є чимало питань, на які не завжди можна знайти готові однозначні відповіді. У 2014-му насилля ми спостерігали лише з екранів телевізорів та стрімів, а в 2022-му множинність різних каналів поширення інформації породжувала множинність насилля та смерті.

Таким чином вони ставали частиною нашого щоденного життя, форматуючи його під потреби війни. Я не даватиму тут оцінок, добре це чи погано. Просто це факт.

Низка досліджень доводить, що люди, які постійно спостерігають сцени насильства на екрані, перебувають іноді під більшим психологічним впливом, ніж ті, які безпосередньо були на місці злочинів. Отже, ця страшна війна усіх нас змінює, без розбору, навіть якщо ми не готові це визнати. І це матиме наслідки в майбутньому.