Ольга Павленко: «Найважче далася зрада близьких»

«… Чому в кримських татар виходить, а у кримських українців ‒ ні? ‒ Для мене це теж питання. Ще з часів повернення кримських татар з депортації я бачила, як вони стоять один за одного горою: спочатку разом будують будинок однієї сім'ї, потім усі разом ‒ інший. Кримські татари пережили депортацію, яка навчила їх єдності. Але й в українській історії були вигнання, Голодомор ‒ чому ж ці уроки нас нічому не навчили?» Розмова з українською активісткою в день її виїзду з Криму.

Це інтерв'ю з українською активісткою Ольгою Павленко ми записали ще 30 серпня минулого року на кухні її квартири в окупованому Росією українському Сімферополі. В той день Павленко вирішила залишити півострів ‒ після того, як співробітники ФСБ Росії провели у неї вдома обшук. Текст ми публікуємо тільки зараз, оскільки рідні Ольги ще деякий час залишалися в Криму.

У 2014 році Ольга Павленко зайняла чітку проукраїнську позицію й була однією з небагатьох у окупованому Росією українському Криму, хто відкрито її виявляв. Весь цей час до самого від'їзду вона брала активну участь у заходах «Українського культурного центру», відвідувала зібрання «Кримської солідарності» й допомагала дітям політв'язнів.

Наприкінці літа 2018 року в квартиру Павленко прийшли співробітники ФСБ Росії з обшуком ‒ Ольгу запідозрили у зв'язках з «Правим сектором». Напередодні на проросійському сайті News Front з'явилася публікація «Підривна діяльність у російському Криму «Українського культурного центру». Низку цих подій активістка пов'язує зі своєю відкритою проукраїнською позицією.

Ольга Павленко розповідає, як анексія розколола її сім'ю, чому збиратися співати українські пісні та читати вірші на кухні в окупованому Криму ‒ це вже велике досягнення, і за що вона вдячна російській владі.

‒ Що ви відчуваєте зараз, сидячи на своїй кухні й знаючи, що більше сюди не повернетеся?

‒ І злість, і відчай. Той стан, коли доросла людина, яка вже прожила життя, має все починати з нуля, їхати просто в нікуди, де немає ні друзів, ні знайомих, ні рідної землі. Тримаюся тільки тому, що маю триматися. Для мене зараз головне ‒ залишитися живою, я дуже сильно відчуваю небезпеку фізичного знищення. Для Криму це норма.

Я знаю, що згодом все зможу, що у нас буде нове життя, й воно буде кращим, ніж зараз. Ми вирішили виїхати ще в 2014 році, але планували зробити це нормально: спокійно налаштуватися, домовитися, куди й до кого їхати. А фактично вийшло так, що ми не їдемо, а швидко рятуємося.