«Оглядаюся, а хата наша горить...» Гірка розмова у сільському дворі

Розвозимо допомогу. У селі Петрушки, що під Києвом,  - геть розбомблений дім, але з комина літньої кухні - дим.  - Там далі хтось живе? - цікавлюся в місцевого супроводу. - Так, там лишилася жінка з хворою мамою… - Чи можна до вас зайти? - з воріт цікавлюся і інтуїтивно очікую на якийсь спротив чи насторогу.

Але мене спокійно запрошують до зруйнованої російською бомбою хати. Пані Марія сидить під літньою кухнею, яка дивом вціліла. - Проходьте, будь ласка, тільки нам особливо нема куди вас запросити.

Ось бачите, що сталося, - каже пані Валентина, дочка пані Марії. Жінка плаче, я з нею. Бо хто сьогодні може стримати сльози...

У Марії Петрівни очі сухі -  сліз вже не лишилось. Просто сидить собі. Їх бомбили 7 березня 2022 року.

Посеред білого дня. Незважаючи на активні бойові дії, вони всією сім’єю: дочка, хворий син, чоловік дочки з хворою сестрою намагалися жити як завжди і не хотіли нікуди втікати. Пані Валентина розвісила попраний одяг і тільки розчинила тісто на пампушки… - Але так сильно бахкало.

І ще кажу синові: Максиме, ходи ближче до погреба, бо так бахкає. Я ще дочку гукала. Вона посуд мила і не чула, бо вода текла й шуміла, - пригадує жінка.

- Дочка заскочила в погріб в останні секунди. Як тільки вона ляду смикнула, пролунав вибух. Вибух був такий сильний, що нами аж підкинуло в погребі.

Ляда дубова. ЇЇ захлопнуло так, що пожежники аж утрьох ледь відкрили. Коли починало бомбить, ми щоразу ховалися в погребі і щоразу думали, як от бомбане, то одразу завалить нас.

- А я лишилася зверху, - каже Марія Петрівна, - як гахнуло, оглядаюся, а хата наша горить. Дякувати Богу, що вітер був у іншу сторону і не загорілася ще ця будівля. Я кричала хлопцям: Спасайте хоч цю кришу над головою.