Мое больное место. Как я завоевала свою украинскость

Анна Гафиатулина Кандидат психологических наук, психологОсознать себя украинцем и избавиться от отпечатка травмы от «российского психоза» — это важно, это путь «изнутри наружу» Я з Мелітополя. Народилася та прожила там до 18 років. Українську мову чула на уроках української мови та літератури.

Українські традиції та побут мене не оточували. Єдине відчуття України — це коли мама співала «Ой у вишневому саду» і коли тато з братом дивилися футбол, вболіваючи за Україну. Все.Висновок — відчуття маргінальності, яке муляло.

⠀Думаю, через це я вирушила у дорогу під назвою «Хто я?». Взяла з собою мою улюблену «конячку» — інтелектуалізацію (один з механізмів психологічного захисту) і почала писати дисертацію про національну самосвідомість. В цій роботі я поставила собі питання, яким же дивом-способом національну самосвідомість сформувати так, щоб вона сформувалась (дивне питання, правда?).⠀Зрозуміло, що це питання було до самої себе.

Бо мій внутрішній дефіцит не давав спокою. Відчуття недоідентичності. Зіяюча дірка в середині себе — дуже неприємне відчуття.

⠀І тут я поринаю у десятки теорій, що це за феномен, які його характеристики, чим відрізняється етнічна свідомість від національної, національна свідомість від самосвідомості, де тут місце національній ідентичності, що об'єднує українців, яка роль мови, що ж є основою — етнічність чи державність тощо.Це «дєбрі» наукової методології. Дуже мало пов’язані з серцем і живою любов’ю до України. Але чесно скажу, я «препарувала» цю Україну вздовж і впоперек.