Хроніки воєнного волонтера

Моя війна почалася багато років тому, у теплі травневі дні 2014-го. Мені було дванадцять. Тоді я був вимушений оминати барикади та озброєних людей з дивними символами, прямуючи на річну контрольну з математики.

Я закінчував сьомий клас.  Над школою в той день зник державний прапор, як і на центральній площі. Це викликало таке здивування, що згадка засіла дитячою травмою на все життя.  Вже за місяць я поїхав в евакуацію з рідного краю до нового дому. Батьки дісталися до мене наприкінці липня, поїхали останнім потягом з Луганська.

Всі інші родичі залишилися в окупації. З’явилися перші загиблі серед знайомих. Вже тоді я поринув у інформаційний вихор війни, - майже так, як нині живе уся країна.

Звісно, каналів отримання інформації тоді було менше, але ранкові та вечірні зведення Генштабу, пости в соцмережах від солдатів та очевидців, фейки та викриття – усе це вже було.  Так ми жили до кінця серпня, на валізах, готові повертатися.  Успіхи нашої армії йшли один за одним, але перелом відбувся не на нашу користь. Відступ, завмирання лінії фронту, героїзм військових, кіборги в Донецькому аеропорту. Останній раз у житті я дивився телевізор, збираючись до школи морозним ранком 21 січня 2015 року - у той день завершилася оборона ДАПу.

З’явилося відчуття, що нічого важливого більше не покажуть.  А далі було життя. За вісім років спокою Київ став рідним містом: навчання, знайомства, екзамени, університет, робота – звичайне людське життя. Війна залишилася десь далеко - столичне оточення мало що чуло про неї, у нього свої турботи.