«Життя стало нагадувати первісне» – як Ірина Петрова втратила все, але врятувала 35 собак із окупованого Маріуполя

взяла Юлія Стріжкіна.Яким було Ваше життя до війни?До війни я мала гарне життя. У мене було все: великий гарний світлий будинок, чудова робота, собаки породи чихуахуа, улюблена справа. Ми їздили на виставки та жили, виявляється, дуже добре і щасливо, поки не настало 24 лютого.24 лютого ми прокинулися через те, що почалися вибухи.

На нас наступали з кількох сторін. Евакуації не було, коридорів не було, нічого не було. Місто виявилося кинутим і пограбованим.

Люди всі були розгублені, не знали, що робити. Спочатку зникло світло, потім зв’язок і вода, останнім пропав газ – життя почало нагадувати первісне. Стали готувати на багаттях.Жахливо було ще й від того, що не було зв’язку з дітьми та рідними.

Ми не знали хто де, який статус у нашого міста. Я не могла далеко ходити, тому що я – інвалід 2-ої групи, у мене два штучні кульшові суглоби і ходити важко. Їздити машиною я теж боялася, бо транспорт відбирали.

Іноді приїжджав брат, від нього й дізнавалася інформацію.Де Ви ховалися під час бомбардування? Де були собаки?З початку війни я була вдома з моєю лежачою мамою, тому нікуди піти чи поїхати не могла. Собаки теж були зі мною. Було достатньо місця для всіх.

Собаки боялися виходити надвір через постійні обстріли. Коли не стало світла, я була змушена закрити їх у вольєрах, бо боялася впасти і пошкодитися в темряві, а підняти мене було нікому.Чи правильно я розумію, що місяць, поки Ви були в Маріуполі, собаки не виходили на вулицю і всі природні потреби справляли у будинку?Так. У мене було 30 собак, з яких 6 стареньких, і 5 цуценят.Неможливо було їх вивести надвір.

Вони дуже боялися. Навіть коли в рідкісні паузи між обстрілами я виносила їх на руках, вони рвалися додому.Незадовго до евакуації у Вас померла мати. Ви змогли її