Юрій Винничук: Про відчуття українськості і чому національна ідея спрацювала саме тепер

«… Про малоросійський мазохізм: переважно ми святкуємо наші поразки, а не перемоги. Так досі є з Крутами, Берестечком, де щороку збирається велика кількість людей. Були ж і Конотопська битва, і бій під Оршею, та й під Мотовилівкою москалів побили. Молоде покоління має вчитися на перемогах, а не тільки на поразках. Щоб ми мали чим пишатися. Виходить так, ніби ми не мали своєї історії державності».

Те, що я українець, знав змалку, хоча ко­ли вчився у школі в Станіславові, то мене не дивувало, чому так багато класів російськомовних, а в них діти з українськими прізвищами. Вже у класі восьмому під впливом батьків у мене з’явилися погляди, які можна назвати націоналістичними. А в дев’ятому ми з ровесниками організували націонал-демократичну партію, нас у ній було аж п’ятеро, навіть партквитки собі намалювали. Я тоді написав кілька патріотичних пісень про Україну, один із нас грав на акордеоні, а ми їх співали. То був 1968 рік, на щастя, нас, юних націоналістів, ніхто не здав, потім наша партія припинила своє існування. Але націоналістичні вірші мені вистачило розуму зашифрувати під переклади чеських поетів періоду революції 1848-го. Бандеру я зримував із Вазерою, бо нічого кращого тоді не придумав. І коли пізніше в мене вдома кагебісти влаштували обшук, то знайшли ці вірші і вчитувалися в те, що там написано. Інтернету, звісно, ще не було, тож «Повстаньте, брати, за волю...» тоді, у 1973-му, зійшло мені з рук. Мої націоналістичні погляди остаточно сформувалися вже в роки навчання в університеті. Мене спочатку не чіпали, бо, як я згодом з’ясував, дівчина, з якою зустрічався, була донькою начальника тюрми, тож мене прикривали. Я навіть не здогадувався, що мені пощастило. Але, як тільки сказав їй, що не збираюся з нею одружуватися, мене одразу ж викликали товаріщі з  на допит. Нічого страшного в мене на той час не було, та все одно хтось стукав на мене, що маю заборонені книжки і дозволяю собі вільнодумство. У 1984 році, коли я жив у Львові, батьки попросили мене приїхати додому, щоб допомогти їм садити картоплю. Наш сусід, партійний чоловік, мене побачив і доповів товаріщам про мій приїзд. О 8-й ранку в батьківську хату вриваються кагебісти з обшуком, який тривав до 8-ї вечора. Вони перебрали все в будинку, позабирали мої рукописи та якісь довоєнні видання, хоча нічого забороненого в мене не було: ні Донцова, ні інших авторів, які пізніше таки з’явилися, але я став пильнішим.

Люди, які мали в домашній бібліотеці старі книжки, не ховалися з цим,...