Ярослав Грицак: Третій Майдан має статися біля виборчих урн

На початку осені мережею — буквально із вірусною швидкістю — ширилися тези лекції, що її прочитав у Чернівецькому університеті відомий історик та публіцист, професор УКУ Ярослав Грицак. І хоча майже кожен публічний виступ пана Ярослава цитується доволі широко, цей випадок став особливим.

Особливим, оскільки в простих, але дуже влучних, майже по-медичному дошкульних дефініціях вченого, багато хто — від депутата до простого менеджера — впізнавав себе. Причому не завжди в позитивному контексті. «Насправді, це покоління мені подобається, — говорить пан Грицак, розвиваючи власну тезу щодо сучасної молоді. — Вважаю, що його поява є найбільшим здобутком незалежності. Воно має своїх ідейних лідерів — Святослава Вакарчука і Сергія Жадана. Але коли йдеться про велику політику, таких лідерів там нема. Надіюся, однак, що це тимчасово».

У виданні поговорили з доктором історичних наук, професором УКУ та почесним професором Києво-Могилянської академії Ярославом Грицаком про те, чи є незворотними зміни Революції Гідності; чим справжній лідер відрізняється від просто хорошого менеджера; коли і за яких обставин можливий «третій Майдан» та про які здобутки 2014-го року ми намагаємося забути. Ця розмова не є гімном «зради» чи «перемоги», натомість спробою глибоко розібратися в тому, що відбувається з країною, з усіма нами.

— Кілька місяців тому ви прочитали лекцію в Чернівцях. В її рамках лекції ви, окрім всього, назвали нинішнє покоління молодих політиків галасливими імпотентами, що викликало нечуваний резонанс. Дивно, бо — в рамках підготовки до інтерв’ю я читала чимало ваших попередніх виступів, тих же лекцій тощо. Плюс-мінус аналогічні тези ви озвучували й раніше, тобто нічого принципово нового не сказали. Чому детонувало саме зараз, як думаєте?

— Тому що момент такий. Бо є відчуття, що революція скінчилася, а очікування не виправдалися. Очевидно, що головна злість на владу. Але частина цієї злості переноситься на нові, молоді обличчя, з якими пов\’язували надії на зміни. Мушу однак застерегти: я критикував цих молодих людей не як ворогів, а як союзників — для того щоб вони сповнили надію, яку ми на них покладаємо.

— Ми з Сергієм домовилися про цю зустріч не розповідати. Проговорили десь годину і розійшлись. Розійшлися нормально. В нас немає жодних особистих претензій один до одного.

Поза тим в ході розмови в основних принципових позиціях ми не зійшлися. Після того, як ...