Як прийшли німці. Зі щоденника Ірини Хорошунової

«… Червоною площею повільно, рівним ланцюгом по двоє в ряд рухалися німецькі мотоциклісти. На Андріївській вулиці, куди вони повернули з площі, лежали трупи вбитих снарядами напередодні. А хтось із наших жильців, який щойно прийшов, сказав, що по місту населення розбирає, розтягує з крамниць продукти, речі, де що було...»

Коли нацистська армія окупувала Київ, киянці Ірині Хорошуновій було 28 років. На початок війни з родичів у неї лишалася тільки сестра Тетяна й тітка Ольга. Тато рано помер від важкої хвороби, а маму в часи Великого терору репресував НКВД.

Ірина пережила важке дитинство. Через знатне похоження (родина походила з відомого козацького роду Маркевичів) доступ до вищої освіти їй був закритий — лише в 1951 році вона заочно закінчила педагогічний інститут. Тож заробляти на життя доводилося працею художника-оформлювача «ленінських кімнат».

Протягом двох років німецької окупації столиці України Ірина жила в батьківській квартирі на Андріївському узвозі й вела щоденник, куди занотовувала все, що побачила чи почула в місті. Працювала в Центральній бібліотеці на бульварі Шевченка (до війни — бібліотека АН УРСР).

Війна принесла чергову особисту трагедію: в 1943 році гітлерівці стратили її сестру й тітку за участь у радянській підпільній організації. Самій Ірині, квартира якої була явкою для групи Миколи Матеюка, кілька разів вдавалося уникнути арештів, ховаючись у подруг — професорів Київської консерваторії.

З ними по війні й жила Хорошунова в комунальній квартирі на Хрещатику до самої своєї смерті в 1993 році.

До річниці початку нацистської окупації Києва «Історична правда» публікує витяг із щоденника Ірини Хорошунової про вступ частин Вермахту до столиці.

---------------------------

Я глубоко ошиблась. Все рухнуло. Рухнуло быстрее, чем мы могли предположить. И тогда, когда я писала, уже все рушилось и рушится до сих пор. Сегодня седьмой день немцы в Киеве. Мы седьмой день в оккупированной немцами зоне.

Начались все события тогда, когда я еще сидела в магазине. Я побежала в Академию. Оказалось, что Корчагина уже нет. Он ушел с коммунистическим батальоном. А его обязанности уполномоченного президиума академии перешли к коменданту здания Навроцкому. Он сказал, что под снарядами меня заставить торговать не могут, и я могу, если хочу, закрыть магазин.

Оттуда пошла в библиотеку. Было жутко идти, свистели снаряды, сыпались стекла, растерянные люди бежали во все стороны. Бульвар Шевченко предс...