Вовки, вовки, вовки

Україна впроваджує багато інновацій, але є сфери, де вона досі залишається на рівні розвитку десь так середини 90-х. Останні обговорення проблем з цензурою та її наявністю – це демонстрація, що суспільство і журналісти передусім ідуть не в ногу з часом. Можна довго дискутувати, що таке свобода слова, стандарти журналістики та як збалансовано подавати інформацію, але це не має жодного значення в сучасному світі.

Світ постправди диктує свої умови, дає інші інструменти та ставить інші виклики. Зараз в Європі і США обговорюють тему цензури в соцмережах: чи варто її встановлювати, яку інформацію там публікувати, а яку ні (певні обмеження вже зроблено). Тим часом у нас досі сперечаються про те, чи варто висвітлювати позицію влади, як і хто має це робити.

Це дурість – зводити всю інформаційну діяльність ЗМІ до обговорення чи необговорення роботи влади. Так, це важливо, але важлива суть питання, а не хто присутній у студії. Що таке цензура? Контроль за змістом інформації та її поширенням чи непоширенням.

Усе дуже просто й лаконічно. Чи є правильна або неправильна цензура? Ні. Хто чи що може цензурувати інформацію? Всі ми це робили й робимо.

Але в широкому розумінні до цієї функції тяжіє влада, бо впливає абсолютно на всіх. Цензура завжди йшла в парі з диктатурами й авторитарними режимами. І поруч маємо два яскраві приклади – у Білорусі та Росії.

Тому до цензури треба ставитись відповідально і розуміти процеси, а не кричати про неї щоразу, коли вам не дають висловити свою думку. Бо так ми можемо стати героями Езопової байки про пастушка-жартівника, що постійно кричав про вовків. Суспільство й колеги настільки звикнуть до постійних заяв про обмеження, що коли вони справді настануть, ніхто й не помітить.