Трамвай «Краків — Буча»

Знову — ніч, і я знову не можу спати. Під одним моїм боком палає Буча, Ірпінь, Гостомель, під іншим — багатостраждальна Чорнобаївка, де живуть батьки, а в головах вибухають ракети над Києвом, Харковом, Маріуполем, Черніговом… Пізні трамваї, які гуркочуть під моїм вікном краківськими вулицями, щоразу викликають найстрашніше в моєму житті дежавю — земля і стіни здригаються — стріляють! Правило двох стін! Впасти на підлогу! Заплющити очі, відкрити рот! «То трамвай, дівчинко, звичайний трамвай, ці стіни витримають його коливання, нічого не завалиться, нічого не горітиме!»… «Ні, про «(не) завалиться», «(не) горітиме» не треба. Особливо на ніч.

Я не хочу вкотре бачити перед собою тридцять коней, які горять живцем у гостомельській стайні. Навіть коні! Навіть коні… Їх теж треба було демілітаризувати, денацифікувати, вони теж несли загрозу потенційного членства в НАТО?» «Добре, забудемо ці слова. Уявляй, як повертаєшся додому — чоловік з утомленими, але щасливими очима зустрічає, обіймає, пригортає до себе...

Між вами намагається протиснутися Туся — руда смішна дворняга, яка од вибухів ховалася так глибоко під дошками, що ледве вибиралася звідти. З черешні нявчить кіт Васька. Черешня, хоч і не обрізана цьогоріч, але вся густо обліплена цвітом — багато плодів нав’яжеться.

Ви заходите в дім — ваш, щасливий, рідний дім, який усе пережив, вистояв, витримав… Оббігаєте кожну кімнату — повертаєтеся в своє життя, берете до рук кожну дорогу серцю дрібничку, плачете, дякуєте Богу, чоловіку, кожному воїну…» «Я не знаю, чи є в мене дім. Чи є в мене чоловік… Уже тиждень — жодної звістки. Тільки новинна стрічка ніби з горнила самого пекла: чергова порція розтрощеного, спаленого — чорного-чорного…» «Не дивись новинні стрічки».