Про нинішній стан українсько-польського діалогу щодо питань історичної політики

… Печально все це. А все чому — а тому, що масштаб людей, яким волею долі припало розв’язувати це важке питання, не відповідають масштабу проблеми. Вони бавляться у можновладців, науковців, князів церков. А нам потрібно державних мужів. Обом державам потрібно — і Україні, і Польщі. Чи обом народам ...

«Аще кто речетъ, яко люблю Бога,

а брата своего ненавидитъ, ложь есть.»

Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20

Нещодавно відбулися два симетричні заходи президентів Польщі та України на місця, пов’язані з польсько-українським чи українсько-польським конфліктом на Волині 1943 року. Польський президент відбув жалобні церемонії в Олиці, український президент відбув жалобні церемонії в Сагрині. І не перетнулися, не зустрілися. Домовилися не зустрічатися!

Що означає ця демонстративна формула, яку вони явили своїм народам і світу?

Як на мене, то вони продемонстрували немічність української та польської політичних еліт — відтепер «у кожного своя правда». Чи точніше:

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» — Тарас Шевченко...

І знову ж повертаюся до епіграфа його безсмертного «І мертвим, і: «Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.» — «Живим, і ненародженим...»

Кожна з сторін розписалася в тому, що вона не спромоглася піднятися до спільного бачення того, що сталося, а тому й не може виробити спільно дискурсу, тих спільних кількох слів, які свого часу дуже стисло сформулювали німецькі та польські духовні провідники — «просимо вибачення і вибачаємо».

І не допомогли ніякі дискусії істориків. Частина з них одержавилася і стала придворними істориками, генералами від науки — тобто взагалі не науковцями а пропагандистами. А частина не подолала своїх національних стереотипів. І, може, добре, що вони не беруть вже такої посутньої участі у загальному процесі примирення — на жаль більшість з них, хоча не всі, звісно, не здали екзамену на професійність.

Те саме можна сказати на жаль і про значну кількість кліриків. Може вони й добрі католики та православні, однак погані християни. І часто починають не з «mea culpa, mea maxima culpa»/«моя провина, моя велика провина», а з «покайтеся!»/«paenitet!«, не з себе, а з іншого...

Очевидно, що епоха моральних та духовних авторитетів минула. І у цьому сенсі ми живемо в епоху убогу. Щоб не ображалися, то перелічу хоча б тих, хто наповнював сенсом епохи попередні, а це і Вінстон Черчіль, Шарль де Голль, Конрад Аденауер, Франклі...