Пам’яті Василя Сліпака. Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу

8 лютого в Києві відбулась прем’єра документального фільму про Героя України Василя Сліпака — оперного співака зі світовим ім’ям, який пішов на фронт добровольцем та загинув у бою .

«…Я тоді писав твір для неіснуючого голосу, контратенору…» — з таких слів розпочинає у стрічці свої спогади про знайомство із Василем Сліпаком один із львівських композиторів. За хвилину він розповість, що саме такий голос, як виявилося, був у Василя. Згадає про те, як почув його вперше. А наприкінці розмови відріже, що смерть Міфа на війні була даремною.

За кілька місяців після цього інтерв’ю, під час першого показу «чернетки» стрічки в рідному Василевому Львові, не дочекавшись кінця фільму, композитор вийде з темряви кінозалу. Лишень би не чути власних слів.

Документальний фільм про відомого у Франції оперного співака Василя Сліпака, який на українському Донбасі став кулеметником та обрав собі позивний Міф (скорочено від Мефістофеля), режисери Леонід Кантер та Іван Ясній знімали у Львові, Парижі та на передовій, на Світлодарській дузі. Перебували в тому самому підрозділі, де Міф воював, спілкувалися з людьми, які були поруч із ним в останні хвилини. Жили під час зйомок у бліндажі, де він мешкав.

«Тут спав наш побратим Василь», — кремезний дядько в камуфляжній майці Гиря вказує на дерев’яні «нари» у віддаленому кутку довгого, немовби плацкартний вагон, бліндажа. На наспіх зробленого з дошок ліжку лежить старий ватяний матрац, крізь щілини між мішками та землею пробиваються уламки сонячних променів, скавулять крихітні чорно-білі цуценята в картонній коробці на земляній підлозі… Аж раптом ми опиняємося в затишному паризькому кафе. Близький друг Василя Євген Гальпєрін розповідає, як одного ранку Василь вийшов у халаті на балкон паризької квартири — і почав співати. Як зупинялися випадкові перехожі, щоб послухати його спів. Як любив Василь дівчат, як щиро закохувався та як міг під час вечері з друзями ввімкнути Skype та змусити всіх присутніх привітатися з дівчиною, яка того вечора не була поруч. «Вона ніби вечеряла разом із нами, — усміхається Гальпєрін. — І навіть вночі Skype не вимикався: вони слухали дихання одне одного».

Режисери клаптиками збирали спогади, годинами розмовляючи з тими, хто знав та любив Василя. З тими, поруч із ким він жив, та з тими, пліч-о-пліч із ким пішов на смерть. Десятки годин відзнятого матеріалу згодом рішуче скоротили до години. Кажуть, керувалися в цьому відповідями на два питання. Насамперед запиту...