Отар Довженко: А про Іру новин нема

Тепер ми навіть можемо спати. Вже кілька ночей у нашому спокійному місті не було повітряної тривоги. Вранці, щойно продерши очі, ми дивимося на останні заголовки новин і повідомлень у телеграмі.

Якщо там немає якихось нових міст чи жахливих цифр, ми думаємо, що ніч минула добре, «не сталося нічого». Мешканці міст, на які вночі упали ракети і бомби, навряд чи з цим погодяться, але в порівнянні з першими днями війни тепер бувають навіть «хороші» дні. Ми запускаємо собі життєствердне відео Віталія Кіма з Миколаєва про накришені за ніч російські танки й гелікоптери, вмиваємося, читаючи одним оком про падіння курсу рубля, і готуємось увійти в нашу теперішню щоденну рутину і прожити ще один день у час війни.

А про Іру новин нема. Іра — давня подруга моєї дружини, киянка. Вона світла, добра, захоплюється східними духовними практиками.

Торік ми з Ірою разом ходили в гори, й збиралися повторити, щойно достатньо потепліє. Нещодавно якраз бачились і будували плани, мріяли. Коли почалося вторгнення, Іра з мамою та родичами, як і десятки тисяч українських родин, вирішили, що спокійніше буде пересидіти війну в селі.

Адже росіянам не потрібні села. Але саме непомітне село в парі десятків кілометрів від Києва, де сховалася Іра з родиною, виявилось потрібним російській армії. Саме через нього проліг маршрут колони, яка намагається оточити Київ.

Поближнє містечко згодом відбили наші, а село залишилось під контролем росіян. Без електрики, без зв’язку, без їжі, без транспорту, без можливості не тільки виїхати чи вийти, а навіть вийти надвір — за це вбивають. У перші дні від неї приходили повідомлення: «я жива».