Олег Скрипка і Мрія

«Незалежність надто просто дісталася, було нецікаво. Тепер відвойовуємо. Право на свою Україну. На свою мрію». Музикант, композитор, лідер гурту «Воплі Відоплясова» про країну здійснення мрій, українську ідею і латентний аристократизм.

Питання про те, що для мене Україна… звучить як несподівана провокація. Сучасний світ нас випробовує, і ми вчимося бути собою, шукаємо, як сформувати себе, виявити власну ідентичність, звідки прийшли, куди йдемо. Разом із країною. Чомусь я переважно чую питання: «Україна — яка?». І ми хочемо країну, де були б нові дороги і таке інше, тоді як можна сформулювати питання інакше: «Україна — це…» Пам’ятаєте «Алісу в Країні чудес» Керролла? Там є епізод, коли Аліса запитує в Чеширського Кота, де вихід… Кіт запитує, куди ж ти хочеш потрапити, а вона не знає. От він і відповідає, що тоді байдуже, куди йти. Так само і з Україною.

Я українець, що народився в Таджикистані. Згодом мої батьки переїхали до Кіровська Мурманської області. Пригадую, на телевізорі в нас стояв дуже красивий вітрильник, на якому було написано «Мрія». Понад рік тому я знову побачив цю «Мрію», хоча вона в моїй підсвідомості ще з дитинства живе. Моя мама — росіянка, тато — українець, який багато працював і рідко бував удома. Тож коли я спитав маму: «А що таке Мрія?», вона не знала, тому це українське слово лишалося для мене чимось красивим, як та яхта. «Мрія» для мене в дитинстві була красивою загадкою. Україна — це мрія. І не лише для мене, для нас усіх. Вона якийсь аморфний матеріал, соціальний політичний, геополітичний. Є збочене трактування України злісних гоблінів-путінців, зовсім інакше її трактують українські націоналісти, та кожен малює щось своє, і картинки різні. Однак для українців загалом вона досі лишається мрією. І наш рух з етнічним дійством, фестивалями та музичним видавництвом «Країна Мрій», мистецька й просвітницька робота тривають, щоб втілити те, про що ми мріяли й фантазували багато років. І на наших очах таки формується нова країна.

Україна не Росія, і це я збагнув ще в дитинстві. Мої батьки, коли я був малим, часто возили мене до діда й баби і в Росію, і в Україну, на Полтавщину. Коли я туди приїхав дорослим, зрозумів, чому мені так там подобалося. Бо там надзвичайно красиво. Ця зелена пишна земля, як жінка, кров із молоком. Є в Полтавщині щось жіноче, лагідне. Діти звертаються до батьків на Ви, виплекана справжня чемність, і я зрозумів, що в цьому є наш український латентний аристократизм. Він був понищений москов’ям...