Межа патріотизму, геройства та дружби

Минулого року ми не так активно обговорювали війну в Україні, як події в Афганістані. Таліби з початку активних дій та наступу дуже швидко взяли владу. І в цій ситуації нам насправді є чого повчитись.

А саме – навчитися визначати рівень пасивності суспільства. Народ, який століттями воював, який зі зброєю на «ти» з дитинства, отримав покоління, яке сиділо вдома, скаржилося, чекало допомоги від партнерів, тікало і «не розуміло, чому так відбувається». За 20 років перебування американських військ у країні народилось та виросло покоління, яке не готове брати на себе відповідальність у критичний момент та йти захищати себе і свій дім.

Активна частина українського суспільства завжди дуже впевнена у своїй унікальності, особливості мислення, місійності та визначальній ролі для країни. Проте зазвичай це не має нічого спільного з реальністю. А інколи навпаки, нерозуміння ситуації чи її викривлене бачення в парі з активними діями призводять до негативних наслідків, прикритих колективною бездіяльністю.

У час гібридної війни, коли емоції беруть гору, дуже складно говорити з людьми про раціональні речі та вимагати критичного мислення. Прапор на аватарці в соцмережах, інструкції щодо валізок безпеки, насміхання з влади, фото зі зброєю, складання шляхів втечі та рекомендації армії, як воювати, на думку частини суспільства, мають показати, що українці готові до війни. Але насправді це ознаки страху і тривоги, які не дозволяють поглянути на ситуацію тверезо і критично оцінити все, що відбувається в інформаційному полі загалом та свої дії зокрема.