Любов Ярош у 102 роки допомагає плести «кікімори» для захисників

За плечима Любові Ярош більш ніж століття живої, нефільтрованої, нелакованої історії України. Уздовж вулиці Низької в селі Ходорків на Житомирщині – одразу три лелечі гнізда. Одна з буслячих домівок – біля хати Любові Ярош.

Разом з директоркою Ходорківського ліцею Тетяною Рябенькою ми завітали до нашої героїні у переддень її 102-річчя. До нас вийшла усміхнена, охайно вбрана жінка з ясними очима. Потім відзначили про себе хорошу пам'ять і світлий розум.

За плечима Любові Ярош (у дівоцтві  – Лисенко) більш ніж століття живої, нефільтрованої, нелакованої історії України. Голодомор, наймитування, німецька окупація, вимушена важка праця на Донбасі, а потім – у місцевому колгоспі. А нині от – знову війна.

«Ми їй спочатку не повідомляли, що почалася велика війна. Почула по радіо. Тоді каже нам: «Чого ж це ви мені не говорите? Там же вже війна почалася», - розповідає донька Галина.

Розпитуємо, як сталося, що Любов Григорівна почала допомагати ходорківським дівчатам плести «кікімори» для воїнів? «Ой, я не можу спати, - у кожному слові жінки вчувається душевний біль. - Лежу-лежу, все думаю, як там наші хлопці на фронті. Господи, де ви, бідненькі, не спите – ні день, ні ніч.  А вороги стріляють...

Радіо трошки включу, послухаю…   Мені головне, щоб наших людей не вбивали. То я вже кажу: краще б наплести тих маскувальних костюмів, та щоб наші синочки закінчили цю війну. Та щоб була вже тиша.

Доньки плетуть, а я розплітаю мішковину. П’ять жмутиків роблю за день». «Мати називає кікімори «тімурками».