Чому новобранець не здатний пробігти крос

Війна посунула тему спорту на периферію суспільної уваги. Здебільшого сьогодні говорять або про руйнування об’єктів спортивної інфраструктури, або про відсторонення російських та білоруських спортсменів від міжнародного спортивного життя; інколи – про успіхи наших спортсменів.

Втім, є сенс поміркувати над тим, яким буде розвиток українського спорту після перемоги. Адже війна не лише несе руйнування, жертви та збитки. Вона оголяє чимало проблем та має виступити каталізатором реформи різних соціальних інституцій – як це відбувається наразі в українській армії.

Тому не треба казати, що спорт, мовляв, зараз не на часі. Власне, за тридцять років нашої незалежності він завжди ніколи не був якщо не на часі, то вже точно – у фокусі належної уваги, залишаючись другорядною темою.

Зазначу, що автор є не лише спортивним журналістом, але й топ-функціонером однієї з національних олімпійських спортивних федерацій, я – голова Комітету по ЗМІ та зв’язкам з громадськістю Української федерації карате (УФК). Але я не вважаю себе таким вже великим експертом, тому при підготовці цього матеріалу багато спілкувався з провідними фахівцями, зокрема – з Олександром Ларіним, колишнім заступником Міністра молоді та спорту; Сергієм Левчуком, почесним президентом УФК, колишнім головою Державного агентства спорту України; Євгеном Петрушевським, віце-президентом Федерації гандболу, заслуженим працівником фізичної культури і спорту України, доктором філософії (спеціалізації «Фізична культура і спорт»).

Тридцять років радянської інерції 

Отже системний погляд на український спорт, на жаль, починається зі спостереження, що за весь час ті, хто ним керував, ніколи не задавались питанням: для чого, власне, нашій країні спорт, та як треба його розвивати. Наша