«Черная пехота» снова идет в бой

Владимир Вятрович Историк, народный депутат «Черная пехота», черносвитники, черные пиджаки — эти термины малоизвестны нам. Несмотря на то, что касались тысяч, сотен тысяч наших земляков, которым не посчастливилось жить в годы Второй мировой Про «чорну піхоту» не завжди знають, навіть ті, хто цікавиться тією війною.

Адже про людей, яких так називали, немає жодних згадок у тогочасних документах. Офіційно їх не існувало.Тим паче про них не розповідали у радянських пропагандистських фільмах про війну, які для багатьох досі є основою уявлень про неї.

В радянському кіно на війну рвалися мільйони добровольців, яких командування заледве встигало готувати.В реальності, похапцем мобілізованих кидали в бій не лише не навченими, але без спорядження, а часом і зброї.Саме таких, поспіхом набраних так званими «польовими військкоматами» під час наступу Червоної Армії в 1943—44 роках, презирливо називали чорною піхотою чи чорними піджаками.Одягнені в цивільні темні свитки, вони не мали навіть уніформ, їх озброєнням була одна рушниця на десятьох. В інших — палиці чи, як у згодом відомого українського письменника Анатолія Дімарова, — шматок цегли.«Ви жбурляйте цеглу, — згадував він наказ командування, — а німці нехай думають, що то гранати! Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем.

Повернутися назад не можна було — там сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами… Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла».Здебільшого «чорна піхота» — це юні хлопці 16−18 років, які досягнули призовного віку перебуваючи в окупації.