Александр Пономарев: В 2010 году мне приснилось, что на нас нападает Россия. Настолько эмоциональным и реальным был этот сон, что я заказал тысячу банок тушенки

Интервью на русском читайте на сайте позже.

– Сашко, доброго дня.

– Привіт.

– Гуляємо прекрасним Києвом. Травень. До речі, якщо я не помиляюся, 30 років тому саме в травні ти вперше?..

– Да.

– І не востаннє. Ну розкажи про це.

– 30 років, так. Цього року 30 років, як я на сцені. У 93-му році... Я тоді, до речі... В мене така цікава історія була. У Хмельницькому був відбірковий тур на "Червону руту".

– Да, був такий фестиваль.

– І я його не пройшов у Хмельницькому.

– Чому?

– Ну не знаю. Члени журі місцеві не взяли.

– Голос не той був?

– Не знаю. Ну нема пророка в своєму отєчєстві, як кажуть. Прислів’я таке. І тоді, 30 років тому, мене не взяли. Але приїхав туди від "Червоної рути" представник Андрій Шусть, який почув мене і сказав: "Слухай, ти будеш проходити окремо. Не як від області, а от як окремо. І я тобі напишу пісні – і ти будеш співати на "Червоній руті". І тоді в Донецьку я переміг. Здобув перше місце з цими піснями Андрія і Олександра Мельника.

– Що то за пісні були? Пам’ятаєш?

– "Сірооке кохання", "Сум". "Тінь без тіні" – здається, тоді вже була пісня така. "Сірооке кохання" і "Сум" – це дві пісні, з якими здобув [перемогу]. І я пам’ятаю ту вечерю: знаєш, там після концертe зібралися всі, вітають. "Вітаємо, красавчик!" Я думаю: "Ну все: на наступний ранок я прокинуся – у мене всі автографи беруть, лімузини, дівчата". Знаєш, всі ці атрибути зіркового життя. Ні фіга! На наступний день плацкартний...

– Лише дівчата?

– Ні. Плацкартний вагон, я, Кузя, Саня Богуцький стоїмо і в тамбурі розмовляємо на тему майбутнього українського шоу-бізнесу. Така історія була 30 років назад. І потім в тому ж тамбурі мені сказали... Що мене дуже зачепило і заставило замислитися, тому що це було важливо.