В український прокат вийшов фільм-переможець Каннського кінофестивалю "Трикутник смутку"

Коли йдеться про таку новинку в українському прокаті, у рецензента два головних завдання. Перше - порадити глядачеві йти на фільм чи утриматися. Друге – допомогти глядачеві розібратися в тому, яке місце цей фільм посідає сьогодні в контексті сучасного світового кіно і навіть більше, сучасної масової (або елітарної) культури.

Щодо першого, то тут все однозначно – на фільм йти варто. Його режисер Рубен Естлунд вже двічі володар Золотої пальмової гілки, причому вдруге саме за "Трикутник смутку". (Нагадаємо, що тричі лауреатом Канн не був поки що ніхто). З погляду режисерської, операторської та акторської майстерності плюс музичний супровід стрічка практично бездоганна. Втім, як кілька років тому говорив автору цих рядків інший режисер-лауреат Канн за сучасного рівня кінотехніки та кіноосвіти це не так складно. Більше того, за словами цього колеги Естлунда, професіоналізм знімальних груп сьогодні такий, що вони могли б обійтися і без режисера.

Якщо ж говорити про зміст, то тут "Трикутник печалі" особливо похвалити нема за що. Починається він як цікава психологічна замальовка з життя сучасної молоді (хлопець і дівчина - моделі), але чим далі, тим більше перетворюється на досить плоску політичну сатиру, причому передбачувану за сюжетом. Таке ми вже бачили, а читали взагалі багато разів.

Цікавіше питання, чому ж міжнародна кінотусовка дала "Трикутнику смутку" свій головний приз - як це вже зробила три роки тому стосовно схожих за змістом південнокорейських "Паразитів". (Вони ще й стали тріумфаторами "Оскара", щодо "Трикутника печалі" ще побачимо). Адже до журі Каннського кінофестивалю входять люди, м'яко кажучи, не бідні - тож що їм може так сподобатися в досить, як уве було сказано, примітивній сатирі на сучасний капіталізм?

О