«Українській армії сьогодні бракує душі»

Рідний син виїхав у Москву на заробітки. А прийомний залишився воювати за Україну. Військовий капелан Андрій Зелінський «на фронті побачив усю красу українця ХХІ століття». З Андрієм Зелінським зустрічаємося в напівтемній залі кав’ярні на Хрещатику в останній день його відпустки в Києві. Має вільний час перед зустріччю з курсантами.

— Презентуватиму посібник із лідерства для морської піхоти «Вести! Боротися! Перемагати!» у військових вишах. Завтра повертаюся у Миколаїв, у свою військову частину, — говорить отець Андрій.

Раніше в нас таких посібників для військових не було?

— Нічого не було. Формування особистості — тривалий процес. Людину нової якості жодним наказом не створиш. Це — наш другий фронт.

Чи задумувалися під час Майдану, що війна — можлива?

— Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.

— Відтоді почалося ваше капеланство?

— Моя подорож у нього почалася 11 років тому, з Академії сухопутних військ у Львові. Хлопці, з якими ми там познайомилися і потоваришували, на початок збройного конфлікту стали командирами бойових підрозділів. Для мене постійним джерелом інформації були не телеканали й інтернет, а їхні історії. Зрозумів: усе, пора мобілізуватись. Попросився на передову.

Коли повернувся з першої поїздки в АТО, до п’ятої ранку писав «Репортаж із зони автентичності». Зона АТО в перші місяці проявилась саме такою — автентичною. Зруйнована цивілізація. Там статуси і статки втрачають значення. Більш цінним стає життя. Говоримо про 2014-й. Сьогодні це геть інша дійсність.

Тоді почувався зовсім незахищеним: ніхто посеред нічого, зруйнованого війною.

Після Іловайська почав формуватися фронт, лінія зіткнення. Потім були Піски — один із найпотужніших спогадів. Я домовлявся з командуванням 93-ї бригади, щоб потрапити на Різдво 2015 року в Донецький аеропорт. Але, якби мене взяли, не зміг би поїхати хтось із військових. На один ствол було б менше. Тому залишився в Пісках. Заїзд, в якому я міг би бути, виявився останнім.

Після були постійні обстріли. Стерся поділ на день і ніч. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось чекає. Часто проводив службу під мінометним обстрілом у вщент розбитому приміщенні.

В Авдіївській промзоні пригадую простріляні ангари. Вони нагадували мені обсерваторію, зоряне небо. Заходиш, а воно все світиться. Вміти крізь отвори від куль і уламки артилерійських снарядів бачити зорі — значить, зберегти в собі здатність до лю...