Погляд на відеоігри через призму психоаналізу

Дисклеймер: Я не є експертом у сфері психоаналізу. Прошу приймати усе, що написане нижче зі здоровим скептицизмом (і певною долею іронії). Також буду вдячний за виправлення помилок чи неточностей.

Я почав писати на ІТС аж ніяк не заради керма. Насправді сам формат конкурсу мене трішки демотивує, бо додає не до кінця зрозумілі (принаймні мені) критерії оцінки робіт авторів.

Водночас ІТС надає мені майданчик для обговорення тем які мені дійсно цікаві, а формат дописів ще й певною мірою балує нарцисизм. Понад п’ять тисяч людей переглянули мої дописи (ото вам немає чим зайнятись 😉 ), а деякі з них ще й погоджувалися з моїм (!) ходом думок.

Цей поштовх надав мені натхнення на підкорення власного – хоч і невеличкого – але Евересту. Сьогодні я б хотів поділитись з вами своїми думками не на одну, а одразу на дві цікавих для мене теми: Відеоігри та Психоаналіз.

Сем Лейк, Хідео Кодзіма, та Зигмунд Фрейд заходять у бар…

Для того, щоб таки пришити кобилі хвоста глянути на відеоігри через призму психоаналізу у нас є декілька варіантів.

Варіант номер раз: спроба аналізу персонажів із різноманітних відеоігор

Спроби аналізу ігрових персонажів це чи не найплідніше підґрунтя для творців контенту та поціновувачів відео-есе на ютубі.

Тут можна годинами говорити про Едіпів Комплекс Сефірота який, будучи створеним в лабораторії, дуже прямолінійно та без жодних зайвих метафор (Зате з яким пафосом!) хоче вбити свого батька-творця-людство аби бути разом зі своєю матірʼю-божеством з ДНК якої він і був створений.

Або про депресивний світ Макса Пейна який самотужки створив власне пекло.

Чи про тернистий шлях Алана Вейка до індивідуації, тобто усвідомлення себе,