«Мама закривала сину рани пальцями і кричала: «Врятуйте мою дитину!» — розповідь лікарки «швидкої» з Харкова

Лікарка-інтерн медицини невідкладних станів з Харківщини Ольга Секлій розповіла про роботу у прифронтовому місті.

«Коли розпочалася війна, я (як і безліч інших людей) почала в паніці пакувати валізу. Мозок відмовлявся сприймати, що таке можливе у цивілізованому світі. А потім сіла і усвідомила: я так не можу. Не така моя спеціалізація, не за совістю це, не за кодексом лікаря. Батьки благали мене приїхати до них на Волинь. Не розуміли, чому я залишилася, але згодом змирились», — розповідає Ольга.

За словами медика, було важко фізично, а ще важче – морально.

«Якось був виклик на трасу. До нас рухалась автівка з пораненим хлопцем. Мама закривала сину рани просто пальцями, ридала і кричала: «Врятуйте мою дитину!» Дорогою у хлопця зупинилось серце. Ми його реанімували. Бригада тоді була відчайдушна, і фельдшер, і водій, всі діяли злагоджено. Це – важкий процес. Та коли нарешті бачиш на моніторі серцевий ритм – це краще, ніж будь-які нагороди. Він був не при тямі, але живий. Потім опритомнів, лікарі його стабілізували у стаціонарі. Його забрали на реабілітацію за кордон», — згадує Ольга.

Жінка розповідає, що жодного разу не плакала за війну, навіть коли боролася за життя людини.

«Інакше не можна. Потрібно зберігати серце гарячим, а мозок – холодним. Бо можна втратити глузд. Та коли моя колега вийшла на зв’язок із Маріуполя після місяця тиші – я розридалася. Війна – це страшно», — говорить медик.

Також було важко фізично, бо ліфти не працювали і багато пацієнтів треба було переносити на руках.

«Багато пацієнтів транспортували лежачи. Ти тягнеш на собі жилет, робочу сумку, кардіограф, все необхідне обладнання і ще й пацієнта. До шостого поверху ми добігаємо, але потім стає дуже важко. Справлялися як могли. А одного разу приїхали на