Київський паноптикум: гірка правда

Найбільше я боюсь, що перемігши Путіна, ми нічого не змінимо в Україні. Врешті-решті я не Арестович. Тому не тішитиму байками, а розкажу правду про взаємини Києва та тих, хто реально воює. Після тисяч кілометрів, які я за останні 10 днів наколесив по лінії фронту, картинка більш-менш вималювалась.

Про військовий компонент багато не говоритиму, бо недостатньо обізнаний і недостатньо фаховий, аби робити якісь узагальнення. Зауважу лише, що на передку є абсолютно необстріляні загони, які впереше тримають автомат в руках. Їх кинули на Донеччину та Луганщину навіть без бліц-курсу в учебці. І це дивно й ганебно, бо водночас не мобілізовані елітні воїни: Сергій Кривонос, спецпризначенець Іван Дєєв (який ліквідував "міністра" народної міліції ЛНР), "альфач" Андрій Дубовик, військовий розвідник "Пілігрим" та сотні інших, для яких війна – сенс життя і які наразі воюють як добровольці.

А от про медичний стан скажу. Десять днів тому, напередодні Великодня, я особисто, очі-в-очі спілкувався з Міністром охорони здоровʼя та командувачкою медичних сил ЗСУ. Обидва запевняли мене, що на фронті сили оборони повністю справляються з потоком поранених та хворих захисників і #ПДМШ на сході України наразі зайвий. Добре, що я їх не послухав і передосликував на Донбас деятки кваліфікованих та мотивованих медиків Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова.

Тут за нас мало не бʼються. Тільки вчора зустрічався з начмедами кількох бригад та їхнім керівництвом: скрізь потрібні наші медики-добровольці. Тому тиловий загін, який був розгорнутий у Павлограді, завтра вирушає у Донецьку область, аби посилити два евакуаційно-стабілізаційні пункти, які вже розгорнуті на базі прифронтових лікарень.

От звіт лише з одного нашого стабпункту: "на