Зібров

– Павле Миколайовичу, доброго вечора.– Доброго вечора, Олесю.– Доброго здоров’я вам. Який же ви гарний... Яка у вас гарна сорочка, у правильних кольорах... Одразу хочеться жити, коли на вас дивишся.– Спасибі, Олеся.

Ви сьогодні у жовтому самі. Жовта стрічка крокує по Україні. І хочу зробити комплімент: ви чарівна.

І мені приємно сьогодні провести вечір із вами.– (Сміється). Навзаєм. Павле Миколайовичу, почнемо говорити про різні речі. І не ті, можливо, які піднімають настрій, але з якими ми вже рік живемо від початку повномасштабного вторгнення і вже дев’ятий рік – чи скільки? вже з рахунку збилася, – як Росія розв’язала війну проти України, анексувавши Крим і захопивши частину Донбасу. Я у вас хочу спитати, як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Що ви відчували у цей день?– Нічого поганого не відчував, спокійно спав, коли у півп’ятої прибігла Марина, у двері кімнати постукала і каже: "Паша, війна".

Я кажу: "Яка війна?" Перевернувся на другий бік. Але чую – вибухи. Один вибух страшний, другий...

У нас поряд Васильків, бомбили аеродром, я так розумію, і літали вертольоти над нашим будинком. Пролетіли два, страшно гуділи. От тоді я зрозумів, що насправді війна.

Зразу телебачення включаємо, телефони включаємо, обдзвонюємо. Було, чесно кажучи, страшно і незрозуміло, чому, як і де. Хочу сказати, що Маринка перед цим за два тижні сказала: "Мені наснився сон, що стріляють, буде війна".

Страшенний сон їй приснився. І каже: "Паша, буквально через тиждень-другий ти побачиш, що буде з Україною біда". Ну я думаю: "Мало лі?" Так воно і справдилося.

Тобто у мене Марина Володимирівна передбачає. Сняться їй вєщі сни. Ну і ясно, що думали, куди ж тікати.

Зразу паніка, ви розумієте. Глянули, що усі дороги забиті, бензину ніде не візьмеш. Ну