Від режиму виживання до плану збільшити виробництво вдвічі. Європейські маневри українського бізнесу

Не чекати, а продавати. Не в Україні, так за кордон. Це вже усталений алгоритм роботи для бізнесу що працює в нашій державі. За умови стрімкого згортання ринків та падіння попиту на продукцію, підприємці дивляться на рятівний Захід. І якщо раніше українці обережно і з острахом намагалися вийти на ринок Європи, то зараз так само обережно його штурмують.

У велике кризове піке вітчизняний бізнес увійшов наприкінці березня. Але навіть на початку війни, попри психологічне заціпеніння, виробництва продовжили працювати – виконували попередні замовлення. Далі була невідомість із багатьма змінними. Антикризові стратегії інструкцій не давали: це скоріш вектор, аніж покроковий план дій. Бізнес завмер, попит на фібру (цей будматеріал основний товар нашого виробництва) всередині країни впав до нуля. Тоді ми ще активніше почали вивчати бази та планувати свій шлях до закордонних фірм і клієнтів.

До початку війни ми вже почали налагоджувати експорт фібри. Посприяв у цьому, як не дивно, COVID. Локдаун зруйнував стереотипи щодо віддаленої роботи. Карантинні обмеження та скорочення виробництва в Європі призвели до зменшення кількості продукції. Як результат – європейці почали приглядатися до постачальників, що знаходяться поруч. Першими в нашу фібру повірили в Польщі, Латвії та Болгарії.

Війна стала ще більш потужним рушієм до зближення України з країнами ЄС. Ми відчули, що західний бізнес вмотивований допомагати Україні. А далі почали отримувати заявки від потенційних замовників – зокрема навіть від компаній з Австралії та Азії (з деякими з них вже маємо підписані контракти та перші відвантаження).

А ще – пишіть, малюйте, розповідайте у будь-який спосіб. Доносіть своє походження всіма можливими способами. Саме ідентифікація з Україною