«У нас не було нічого – ні сил, ні надії» – історія 17-річної дівчини, яка пройшла фільтраційний табір

розповіла виданню Hromadske.24 лютого о 3:50 мама почула перший вибух, забігла до нас з молодшою сестрою в кімнату і голосно сказала найстрашніші слова: “Почалася війна. Збираємося!”. Куди збираємося? Як збираємося? Ми швидко напхали в сумки теплий одяг, їжу, яка залишилася.

Думали, що зможемо виїхати. Але не вдалося — місто закрили.Марія Вдовиченко у Маріуполі Фото: hromadskeТоді почався справжній жах. Люди вибігали з будинків, намагалися все скупити, зняти готівку, заправити автівки.

А довкола лунали вибухи.О 12 годині дня наш будинок уже здригався. До якого підвалу нам бігти? Я дзвонила до голови ОСББ, питала, де нам ховатися. Мені відповідали, що “наш підвал на це не розрахований, там вікна, ремонт, туди не можна”.На той момент у нас ще були всі комунікації.

Запаси їжі і води ми мали відносно невеликі, бо думали, що це все триватиме 3-4 дні.Минуло два дні від початку війни, і звʼязок, вода та світло зникли. Згодом не стало газу. Ми зрозуміли, що ситуація складна.На Маріуполь увесь цей час летіли снаряди.

Лівий берег міста руйнували, до Приморського району доходили вибухові хвилі, все гуркотіло.У квартирі ми завісили вікна, вставили між ними поролон. Думали, що нас це захистить.Ховатися вирішили у ванній. Бували дні, коли ми вже знали, о котрій годині нас обстрілюватимуть.

Щойно якийсь шум, шелест, вибух — одразу бігли до ванної. Це поступово набридало. Зникала надія, що все закінчиться, що нас врятують.

Ну і що таке ванна у звичайній хрущовці?Одного ранку, не памʼятаю точно, якого числа, ми лежали всі в одній кімнаті. Чули, як усе ходить ходором у квартирі, як щось падає в сусідній кімнаті.Але ми лежали і думали: ні, це десь далеко, ми в це не віримо.Почалися вібрації землі, дім ніби підстрибував. Ми швидко