Никто нам ничего не должен

Иван Компан Преподаватель Эдинбургской бизнес-школы За время войны мы уже так привыкли к западной всеохватывающей опеке, что, кажется, перестали воспринимать ее как добрую волю Як розбещена дитина вимагає від осліплених любов’ю батьків втілення будь-яких її забаганок, з кожним разом все більше та агресивніше, так і ми запевнили себе, що нам всі на світі винні - зброю, гроші, милосердя. А якщо не дадуть, то вчинимо істерику — як же ж, ми ж захищаємо весь світ, демократія загине, ми останній форпост цивілізації, без нас Захід нічого не вартий.

Не впевнений, що так вважає більшість українців, але офіційна риторика, яка ллється з екранів телевізорів звучить саме так: «Нам винні»! І людям це подобається, адже є віра, що Захід буде борги віддавати, спочатку знищивши Росію, сучасною зброєю, санкціями, чим завгодно, а потім роздавши нам мільярди на відновлення. І ми вимагаємо, щоб так воно й було.Ось, наприклад, минулого тижня ми звинуватили Канаду й Німеччину у передачі Росії турбіни для Північного потоку.

Присоромили їх — як же можна переслідувати комерційні інтереси, коли йде війна? А при цьому продовжуємо через нашу «трубу» перекачувати російський газ та ще й скаржимося, що обсяги малі дають.Але найяскравішим проявом державної філософії стала конференція в Лугано, яка мала стати початком ери відновлення, але, на жаль, тільки яскраво продемонструвала світові, що незважаючи на десятки тисяч загиблих, мільйони втікачів, сотні зруйнованих, або й повністю знищених міст та сіл, в наших головах все залишається без змін. Пишу «наших», бо сила силенна бюрократів, активістів, грантоїдів і просто співчуваючих, які мужньо подолали непростий шлях до швейцарського Лугано, майже як Суворов через Альпи, щоб вразити Україну та світ своєю