Чернігів, 24 дні в підвалі: сил додавав бабусин вишитий рушник

Розповідь містянки, яка зуміла вирватися із пекла за день до того, як підірвали міст на Київ Пані Віра й подумати не могла, що зранку приїдуть волонтери, аби вивезти її з пекла війни. Адже зв’язку з рідними не було пів доби, і вони просто не встигли попередити, що таки знайшли людей, які допоможуть евакуюватися з Чернігова. Волонтери під’їхали прямо до підвалу будинку, де ховалися його мешканці.

«Серце вискакувало з грудей, я побігла шукати чоловіка, який в цей час  намагався десь знайти воду. А часу на евакуацію лишалося обмаль - треба було прориватися між обстрілами», - розповідає жінка. Їх будинок - на краю міста в мікрорайоні ЗАЗ, що з боку Білорусі, звідки наступала російська армія.

Завдяки зусиллям військових та тероборони міста увесь цей час Чернігів залишався нашим. Чобіт російського окупанта так і не ступив на його територію. Та москальські війська без зупинки гатили по ньому ракетами, бомбами, «градами» - не тільки по об’єктах критичної інфраструктури, але і по житлових будинках.

Так вони тероризували населення міста. Особливо дісталося згаданому мікрорайону. По ньому стріляли настільки сильно, що волонтери відмовлялися їхати тільки-но чули, що йдеться про район ЗАЗ…  КОЛИ НА МІСТО ПОЧАЛИ СКИДАТИ 500-КІЛОГРАМОВІ БОМБИ, МИ ПЕРЕБРАЛИСЯ ЖИТИ ДО ПІДВАЛУ В один із перших днів війни, коли почалися інтенсивні обстріли міста, пані Віра та її чоловік не встигли добігти до підвалу.

Укриттям стала сходова клітка на першому поверсі дев’ятиповерхівки. Від потужних вибухів стіни будинку  тряслися, а з вікон посипався скляний дощ. «Ми сиділи навприсядки біля ліфту, обіймалися і молилися.  Думали, що в цей момент на нас обрушиться весь будинок, і ми залишимось під його завалами.